Літературна вітальня
Борис Вікторович Ладур
Борис Вікторович ЛАДУР народився 5 червня 1951 року в Диканьці, оспіваній Гоголем і Пушкіним, цьому мегаполісі поетів і гумористів, хліборобів і самобутніх талантів. Його батьківщина — маленький будиночок над ставом по вулиці Чехова, де весною в заростях бузку так щемно витьохкував соловейко, пробуджуючи в душі жагу кохання, наснаги, творчості.
Закінчив Диканську середню школу, мріяв отримати освіту професійного художника, надіслав документи до Львівського університету, та звідти надійшла відповідь: "набір закінчився ". Вчився на кіномеханіка, на художника, після армії працював художником-декоратором у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. В. Гоголя, опанував деякі робітничі прогресії. У 1982 році закінчив Макіївську пожежно-технічну школу, працював начальником караулу Диканської ППЧ-19, охоронцем у Диканському лінійно-виробничому управлінні магістральних газопроводів. Та впродовж життя не полишав малярство. А душу мав поетичну: у ній постійно народжувалися вірші, які читав своїм друзям, їх друкували на сторінках районної газети "Трудова слава". Шліфував свою майстерність, відвідуючи засідання літературно-мистецького об'єднання "Червона калина " при редакції. А ще дуже багато читав, мав велику домашню бібліотеку. Чи не найбільше цінував поезію Сергія Єсеніна, її відгомін знаходимо і в його віршах.
Для одних він був талановитим поетом, непересічною особистістю, інші вважали Бориса диваком. "Перебуваючи навіть у безодні, можна мріяти про засніжені вершини ", — свого часу зазначав французький поет-символіст Артюр Рембо. Хтозна, чи відоме було це ім'я диканському поетові Борису Ладуру, та всім своїм життям і творчістю він доводив істинність цього твердження. Невибагливий у житті й побуті, він одним розчерком пера створював вишукані ліричні мініатюри, легко й невимушено робив замальовки, в яких співав осанну диканським краєвидам, природі, яку любив усім серцем, щирим друзям, яких мав так багато, жінці, солодко-гірке кохання до якої проніс через усе життя, святим почуттям, що таїлися в душі, часто притлумлені чародійними парами абсенту.
"Поэты ходят пятками по лезвию ножа и режут в кровь свои босые души " — з болем писав Висоцький про своїх побратимів по перу. Ці рядки характеризують і долю Бориса Ладура. Безперечно, Б. Ладур теж був митцем від Бога, виливав на папері всі радощі й болі святої й грішної душі, у своїх віршах високо здіймався над сірою буденністю до захмарних вершин.
Найзаповітнішою мрією диканського поета було побачити виданою збірочку власних віршів. Не дожив: на 54-му році серце поета зупинилося...
УКРАЇНА
Україна, Україна, Україна!
Синє небо й солов'їний спів.
Мальви кольорові біля тину,
Чарівне кружляння журавлів.
Жайворонки в'ються над полями,
Їх пісні захоплюють, п'янять.
Голубі тумани над ставками,
Тополі під хатами стоять.
Ти уся від краю і до краю
Рідна, незабутня, чарівна.
Де іще така краса — не знаю,
Але вірю — ти така одна.
А пісні твої — струмків молитви,
Янголів небесних голоси.
Як тебе хотіли підкорити,
Від твоєї сліпнули краси.
Та не віддалась ти, не упала
На коліна, рвалася з кайдан.
Хоч тебе топтали й розпинали —
Ти не вмерла від кривавих ран.
Вижила, пережила незгоди,
Відродила силу і красу.
Ти — держава вільного народу,
Я любов свою тобі несу.
Жовті колоски, волошки сині,
Сон дубів, калина над струмком.
Берегти тебе ми всі повинні,
Ти п'яниш красою, як вином.
Вір у силу дочок і синів,
Ти для всіх нас рідна і єдина.
Синє небо, солов' їний спів —
Україна, Україна, Україна!
ДИКАНЬКА
Знов зустріча мене моя Диканька.
Я пережив бездомну ніч свою.
Мені у золотій короні ранку
Шепоче ніжно: "Я тебе люблю".
Під синім небом хрест на церкві сяє,
Тумани вітер із ставків зніма.
Диканьку я, як дівчину, кохаю,
Бо красивішої ніде нема.
Бузковий гай, чаклуючі ліси,
Несеться чиста Ворскла-чарівниця.
П'янію від кохання і краси,
За зустріч цю я день і ніч молився.
Диканька душу щастям наповня,
Рожево-золотим вином світанку.
В піснях та росах батьківська земля —
Сріблястокоса молода Диканька.
СВЯТЫЕ
Святые выбирали одиночество,
Чтоб в первозданной вязкой тишине
Проникнуть сердцем в Веру и пророчества
И утвердить себя в грядущем дне.
Они от благ суетных отрекалися,
От прихотей, желаний и страстей,
С котомкой но святой земле скиталися,
Спасая от безверия людей.
Тела к жаре и холодам привыкли,
В глазах — непримиримости огонь.
Они несли в народ свои молитвы,
Надрывностью похожие на стон.
Взяв на себя мученья Иисуса,
Несли кресты судьбы в своих сердцах
И, ненавидя лицемерье, трусость,
Бросали вызов, презирая страх.
Их жгли, топили, вешали, терзали.
Но Вера — выше мук земных была.
Они дорогу к Богу открывали
Борьбой против безумия и зла.
Пусть по земле святые мысли носятся –
Им не страшны ни пули, ни ножи.
Я тоже себе выбрал одиночество:
Для Бога, для раздумий, для души.
РЯБКО
Рябко в достатку в теплій будці жив
Й господаря багатого любив.
Йому давали вчасно пити й їсти,
Аби служив і завжди був на місці.
Рябко пузце собі уже давно наїв
І свою службу чітко зрозумів:
Перед господарем хвостом махати,
Ну а на інших — гавкати й гарчати.
Був завжди наш Рябко в авторитеті,
Обов'язки виконував уперто.
Та раптом хтось будинок обікрав,
Й Рябко із будки на смітник попав.
Так деякі народні депутати
Погавкають і лізуть в будку спати,
Щоб для усіх людей була єдина
Народна, а не їхня Україна.
Щоб нас вони не стали обкрадати,
Пора їх, мабуть, до Рябка послати.
Також завітайте
Наша адреса
38500
Полтавська область
смт. Диканька
вул. Незалежності, 117
Публічна бібліотека для дорослих
Публічна бібліотека для дітей
