top of page

Літературна вітальня

Борис Вікторович Ладур

    Борис Вікторович ЛАДУР народив­ся 5 червня 1951 року в Диканьці, оспіваній Гоголем і Пушкіним, цьому мегаполісі по­етів і гумористів, хліборобів і самобутніх талантів. Його батьківщина — малень­кий будиночок над ставом по вулиці Чехо­ва, де весною в заростях бузку так щемно витьохкував соловейко, пробуджуючи в душі жагу кохання, наснаги, творчості.

    Закінчив Диканську середню шко­лу, мріяв отримати освіту професійного художника, надіслав документи до Львівського університету, та звідти надійшла відповідь: "набір закінчився ". Вчився на кіномеханіка, на художника, після армії працював художником-деко­ратором у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. В. Гоголя, опа­нував деякі робітничі прогресії. У 1982 році закінчив Макіївську пожежно-технічну школу, працював начальником караулу Диканської ППЧ-19, охоронцем у Диканському лінійно-виробничому управлінні магістральних газопроводів. Та впродовж життя не полишав малярство. А душу мав поетичну: у ній постійно народжувалися вірші, які читав своїм друзям, їх друкували на сторінках район­ної газети "Трудова слава". Шліфував свою майстерність, відвідуючи засідання літературно-мистецького об'єднання "Червона калина " при редакції. А ще дуже багато читав, мав велику домашню бібліотеку. Чи не найбільше цінував поезію Сергія Єсеніна, її відгомін знаходимо і в його віршах.

    Для одних він був талановитим поетом, непересічною особистістю, інші вважали Бориса диваком. "Перебуваючи навіть у безодні, можна мріяти про засніжені вершини ", — свого часу зазначав французький поет-символіст Артюр Рембо. Хтозна, чи відоме було це ім'я диканському поетові Борису Ладуру, та всім своїм життям і творчістю він доводив істинність цього твердження. Не­вибагливий у житті й побуті, він одним розчерком пера створював вишукані ліричні мініатюри, легко й невимушено робив замальовки, в яких співав осанну диканським краєвидам, природі, яку любив усім серцем, щирим друзям, яких мав так багато, жінці, солодко-гірке кохання до якої проніс через усе життя, свя­тим почуттям, що таїлися в душі, часто притлумлені чародійними парами аб­сенту.

    "Поэты ходят пятками по лезвию ножа и режут в кровь свои босые ду­ши " — з болем писав Висоцький про своїх побратимів по перу. Ці рядки харак­теризують і долю Бориса Ладура. Безперечно, Б. Ладур теж був митцем від Бо­га, виливав на папері всі радощі й болі святої й грішної душі, у своїх віршах висо­ко здіймався над сірою буденністю до захмарних вершин.

Найзаповітнішою мрією диканського поета було побачити виданою збірочку власних віршів. Не дожив: на 54-му році серце поета зупинилося...

УКРАЇНА

Україна, Україна, Україна!

Синє небо й солов'їний спів.

Мальви кольорові біля тину,

Чарівне кружляння журавлів.

 

Жайворонки в'ються над полями,

Їх пісні захоплюють, п'янять.

Голубі тумани над ставками,

Тополі під хатами стоять.

 

Ти уся від краю і до краю

Рідна, незабутня, чарівна.

Де іще така краса — не знаю,

Але вірю — ти така одна.

 

А пісні твої — струмків молитви,

Янголів небесних голоси.

Як тебе хотіли підкорити,

Від твоєї сліпнули краси.

 

Та не віддалась ти, не упала

На коліна, рвалася з кайдан.

Хоч тебе топтали й розпинали —

Ти не вмерла від кривавих ран.

 

Вижила, пережила незгоди,

Відродила силу і красу.

 Ти — держава вільного народу,

Я любов свою тобі несу.

 

Жовті колоски, волошки сині,

Сон дубів, калина над струмком.

Берегти тебе ми всі повинні,

Ти п'яниш красою, як вином.

 

Вір у силу дочок і синів,

Ти для всіх нас рідна і єдина.

Синє небо, солов' їний спів —

 Україна, Україна, Україна!

 

 

ДИКАНЬКА

 

Знов зустріча мене моя Диканька.

Я пережив бездомну ніч свою.

Мені у золотій короні ранку

Шепоче ніжно: "Я тебе люблю".

 

Під синім небом хрест на церкві сяє,

Тумани вітер із ставків зніма.

Диканьку я, як дівчину, кохаю,

Бо красивішої ніде нема.

 

Бузковий гай, чаклуючі ліси,

Несеться чиста Ворскла-чарівниця.

П'янію від кохання і краси,

 За зустріч цю я день і ніч молився.

 

Диканька душу щастям наповня,

Рожево-золотим вином світанку.

В піснях та росах батьківська земля —

Сріблястокоса молода Диканька.

 

СВЯТЫЕ

 

Святые выбирали одиночество,

Чтоб в первозданной вязкой тишине

Проникнуть сердцем в Веру и пророчества

И утвердить себя в грядущем дне.

 

Они от благ суетных отрекалися,

От прихотей, желаний и страстей,

 С котомкой но святой земле скиталися,

 Спасая от безверия людей.

 

Тела к жаре и холодам привыкли,

В глазах — непримиримости огонь.

 Они несли в народ свои молитвы,

Надрывностью похожие на стон.

 

Взяв на себя мученья Иисуса,

Несли кресты судьбы в своих сердцах

И, ненавидя лицемерье, трусость,

Бросали вызов, презирая страх.

 

Их жгли, топили, вешали, терзали.

Но Вера — выше мук земных была.

Они дорогу к Богу открывали

Борьбой против безумия и зла.

 

Пусть по земле святые мысли носятся –

Им не страшны ни пули, ни ножи.

Я тоже себе выбрал одиночество:

Для Бога, для раздумий, для души.

РЯБКО

 

Рябко в достатку в теплій будці жив

Й господаря багатого любив.

Йому давали вчасно пити й їсти,

Аби служив і завжди був на місці.

 

Рябко пузце собі уже давно наїв

І свою службу чітко зрозумів:

Перед господарем хвостом махати,

Ну а на інших — гавкати й гарчати.

 

Був завжди наш Рябко в авторитеті,

Обов'язки виконував уперто.

 Та раптом хтось будинок обікрав,

Й Рябко із будки на смітник попав.

 

Так деякі народні депутати

Погавкають і лізуть в будку спати,

Щоб для усіх людей була єдина

Народна, а не їхня Україна.

 

Щоб нас вони не стали обкрадати,

Пора їх, мабуть, до Рябка послати.

bottom of page