Літературна вітальня
Борис Вікторович Ладур
Борис Вікторович ЛАДУР народився 5 червня 1951 року в Диканьці, оспіваній Гоголем і Пушкіним, цьому мегаполісі поетів і гумористів, хліборобів і самобутніх талантів. Його батьківщина — маленький будиночок над ставом по вулиці Чехова, де весною в заростях бузку так щемно витьохкував соловейко, пробуджуючи в душі жагу кохання, наснаги, творчості.
Закінчив Диканську середню школу, мріяв отримати освіту професійного художника, надіслав документи до Львівського університету, та звідти надійшла відповідь: "набір закінчився ". Вчився на кіномеханіка, на художника, після армії працював художником-декоратором у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. В. Гоголя, опанував деякі робітничі прогресії. У 1982 році закінчив Макіївську пожежно-технічну школу, працював начальником караулу Диканської ППЧ-19, охоронцем у Диканському лінійно-виробничому управлінні магістральних газопроводів. Та впродовж життя не полишав малярство. А душу мав поетичну: у ній постійно народжувалися вірші, які читав своїм друзям, їх друкували на сторінках районної газети "Трудова слава". Шліфував свою майстерність, відвідуючи засідання літературно-мистецького об'єднання "Червона калина " при редакції. А ще дуже багато читав, мав велику домашню бібліотеку. Чи не найбільше цінував поезію Сергія Єсеніна, її відгомін знаходимо і в його віршах.
Для одних він був талановитим поетом, непересічною особистістю, інші вважали Бориса диваком. "Перебуваючи навіть у безодні, можна мріяти про засніжені вершини ", — свого часу зазначав французький поет-символіст Артюр Рембо. Хтозна, чи відоме було це ім'я диканському поетові Борису Ладуру, та всім своїм життям і творчістю він доводив істинність цього твердження. Невибагливий у житті й побуті, він одним розчерком пера створював вишукані ліричні мініатюри, легко й невимушено робив замальовки, в яких співав осанну диканським краєвидам, природі, яку любив усім серцем, щирим друзям, яких мав так багато, жінці, солодко-гірке кохання до якої проніс через усе життя, святим почуттям, що таїлися в душі, часто притлумлені чародійними парами абсенту.
"Поэты ходят пятками по лезвию ножа и режут в кровь свои босые души " — з болем писав Висоцький про своїх побратимів по перу. Ці рядки характеризують і долю Бориса Ладура. Безперечно, Б. Ладур теж був митцем від Бога, виливав на папері всі радощі й болі святої й грішної душі, у своїх віршах високо здіймався над сірою буденністю до захмарних вершин.
Найзаповітнішою мрією диканського поета було побачити виданою збірочку власних віршів. Не дожив: на 54-му році серце поета зупинилося...
УКРАЇНА
Україна, Україна, Україна!
Синє небо й солов'їний спів.
Мальви кольорові біля тину,
Чарівне кружляння журавлів.
Жайворонки в'ються над полями,
Їх пісні захоплюють, п'янять.
Голубі тумани над ставками,
Тополі під хатами стоять.
Ти уся від краю і до краю
Рідна, незабутня, чарівна.
Де іще така краса — не знаю,
Але вірю — ти така одна.
А пісні твої — струмків молитви,
Янголів небесних голоси.
Як тебе хотіли підкорити,
Від твоєї сліпнули краси.
Та не віддалась ти, не упала
На коліна, рвалася з кайдан.
Хоч тебе топтали й розпинали —
Ти не вмерла від кривавих ран.
Вижила, пережила незгоди,
Відродила силу і красу.
Ти — держава вільного народу,
Я любов свою тобі несу.
Жовті колоски, волошки сині,
Сон дубів, калина над струмком.
Берегти тебе ми всі повинні,
Ти п'яниш красою, як вином.
Вір у силу дочок і синів,
Ти для всіх нас рідна і єдина.
Синє небо, солов' їний спів —
Україна, Україна, Україна!
ДИКАНЬКА
Знов зустріча мене моя Диканька.
Я пережив бездомну ніч свою.
Мені у золотій короні ранку
Шепоче ніжно: "Я тебе люблю".
Під синім небом хрест на церкві сяє,
Тумани вітер із ставків зніма.
Диканьку я, як дівчину, кохаю,
Бо красивішої ніде нема.
Бузковий гай, чаклуючі ліси,
Несеться чиста Ворскла-чарівниця.
П'янію від кохання і краси,
За зустріч цю я день і ніч молився.
Диканька душу щастям наповня,
Рожево-золотим вином світанку.
В піснях та росах батьківська земля —
Сріблястокоса молода Диканька.
СВЯТЫЕ
Святые выбирали одиночество,
Чтоб в первозданной вязкой тишине
Проникнуть сердцем в Веру и пророчества
И утвердить себя в грядущем дне.
Они от благ суетных отрекалися,
От прихотей, желаний и страстей,
С котомкой но святой земле скиталися,
Спасая от безверия людей.
Тела к жаре и холодам привыкли,
В глазах — непримиримости огонь.
Они несли в народ свои молитвы,
Надрывностью похожие на стон.
Взяв на себя мученья Иисуса,
Несли кресты судьбы в своих сердцах
И, ненавидя лицемерье, трусость,
Бросали вызов, презирая страх.
Их жгли, топили, вешали, терзали.
Но Вера — выше мук земных была.
Они дорогу к Богу открывали
Борьбой против безумия и зла.
Пусть по земле святые мысли носятся –
Им не страшны ни пули, ни ножи.
Я тоже себе выбрал одиночество:
Для Бога, для раздумий, для души.
РЯБКО
Рябко в достатку в теплій будці жив
Й господаря багатого любив.
Йому давали вчасно пити й їсти,
Аби служив і завжди був на місці.
Рябко пузце собі уже давно наїв
І свою службу чітко зрозумів:
Перед господарем хвостом махати,
Ну а на інших — гавкати й гарчати.
Був завжди наш Рябко в авторитеті,
Обов'язки виконував уперто.
Та раптом хтось будинок обікрав,
Й Рябко із будки на смітник попав.
Так деякі народні депутати
Погавкають і лізуть в будку спати,
Щоб для усіх людей була єдина
Народна, а не їхня Україна.
Щоб нас вони не стали обкрадати,
Пора їх, мабуть, до Рябка послати.
Також завітайте
Інтернет-ресурси
для бібліотекарів
Лічильник
відвідувань
Наша адреса
Архів новин
