Літературна вітальня
Зоя Іванівна Мартем'янова
Зоя Іванівна Мартем’янова народилася в селі Надежда у гоголівському краю недалеко від хуторів диканських в 1964 році.
Мама – Плужник Марія Степанівна, працювала на ниві культури, батько – Плужник Іван Григорович – тракторист, шофер, викладав у школі механізації.
Зоя Іванівна ходила до місцевої школи, старші класи закінчила в Балясненській середній школі, вчилася на доярку і на художнього керівника.
Має трьох діток, доньку Віру та синів Єгора і Назара, внука Владислава.
Від мами перейняла пісенну та поетичну вдачу, пише вірші з дитинства, має творчу роботу, багато спілкується з людьми, адже працює завідуючою Надеждинською сільською бібліотекою-філією та художнім керівником у клубі.
Нещодавно світ побачила довгожданна перша книжка «Цілую батьківський поріг», твори також друкувалися у районній газеті «Трудова слава», львівських газетах «Життя» і «Життєві історії».
Мамине тепло
Не пахнуть в хаті борщ і пиріжки,
які уміла мама готувати,
Тьмяніють перелякано шибки,
І нічого у відповідь сказати.
Зів'яли мальви в сивих вечорах,
Петрівка-груша в вирій поглядає,
Світ, що лежав на маминих руках,
У чорнобривцях слізно одцвітає.
Зима морозить пусточку-вікно,
Лампадка сиротіє й Божа Мати,
Я бережу матусине тепло,
Яке повинна й дітям передати.
На щастя
Не облітайте швидко, терни,
Не осипайтеся, терни,
Ну хто мені літа поверне?
Коли не ви, коли не ви?
Терносливи, ніби облиті,
Стоять, як білена стіна,
Роки мої, що біла свита –
На щастя вишита вона.
Щасливі зустрічі
Село осінньої пори -
У золоті жовтавім,
Іще з піщанської гори
Стріча мене з Полтави.
Ліс в передпокої мовчить
В сріблястім павутинні,
Ріка, мов дзеркало, блищить,
А очі сині-сині!
Рясніють терну намистини,
Понад дороги за село,
Каймою білої хустини —
Моста покритеє чоло.
Поля за обрій покотились,
За тінь старого вітряка,
Криниця в вербах примостилась
вода цілюща і швидка.
Село осінньої пори
завжди стріча мене з гори.
То любов і є
Збирається на дощ, аж в'януть полини,
І так духмяно пахне липа,
Любов торкнулась сивини,
Розлука темним оком глипа.
Дорога поруч, небо - парасолька,
А хтось незримий не пускає,
То я що одиначка - сойка
Далеко не порину з свого краю.
Місточку мій, заплетений хмелями,
Водице синьоока, пожалій,
Мені так добре поміж вами,
Але і пусто, сивий жалю мій.
Говорить він - посохле оживає,
Погляне в вічі - скрипка виграє,
Чи є у світі той, хто не кохає?
Найбільша сила, то любов і є.
Також завітайте
Інтернет-ресурси
для бібліотекарів
Лічильник
відвідувань
Наша адреса
Архів новин
