Диканська публічна Бібліотека

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

​

Дрімає день понуро на осонні,

Підперши тин рядком рожевих мальв.

А я ловлю проміння у долоні,

Тримаю сонце, що сіда за став.

Золотокосе, зачекай, - шепочу, -

даруй тепла блаженного ще мить.

Промінчик світла влий у мої очі .

Світило охнуло і вклалося спочить.

Пішов і день величний, неповторний,

Зібгав історії зеленої сукно.

Ніч поспіша розвішать свої штори,

Зірковим тюлем увінчать вікно.

Здається, в цій німій одвічно тиші

Ніхто не хоче й звуку проронить,

Лиш темрява любистком спрагло дише,

Трояндовими нотками бринить.

І хто сказав, що сонця вже немає,

Що принесе його лиш новий день.

Воно в любистках, в мальвах проростає,

У мудрості  заспіваних пісень.

Його вагу і цінність осягнути

змогла лиш ніч – і в тім її секрет.

На те і темрява, щоб світло дня збагнути,

Життя земного правило просте.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Айстри вмочили ніжки в тумани,

Сонце золотить небесну красу.

Вересень сонний бродить стежками,

Збирає у жмені ранкову росу.

Ще тепло на серці від ніжної охри,

Ще бронза на кленах ледь – ледь миготить.

Ще листя зелене, сіна не досохли,

Затрималось літо у лузі на мить.

Збираю в разочок коралі калини,

Проціджую літо крізь пам’яті п’яльця

Лишились від нього лиш вражень перлини

Та павутиння мережне на пальцях.

Щемливе і радісне це споглядання,

Продовження літа - надія-печаль.

У вічному колі мої сподівання-

Не крапка уперта, а кома, на жаль.

Наївного серця чуттєва омана…

Теплом не затримати вічності плин.

Вже завтра за сивим ранковим туманом

Зірветься у мандри журавликів клин

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Я лишила у спокої душу,

Відігнала від серця смуток.

Я забула про слово «мушу»

І про «треба» ядучий трунок.

 

Відпустила на волю рими,

Не пробачене всім  пробачила.

Полетіла на зустріч з тими,

Кого надто давно не бачила.

 

Загорнувшись у мрії, поволі

Подолала і час, і відстані,

На вітрилах своєї долі

Розгойдала всі спогади приспані.

 

Про дитинство, бабусину хату,

Теплі в літніх дощах спориші,

Про осики тремтячі крислаті,

На дротах, мов по нотах, стрижі.

 

Молоком впереміш з матіолами

Пахнув вечір о літній порі.

Ой, якими ж були чудовими

Посиденьки у тому дворі!

 

А старезна шовковиця в росах

Берегла те родинне тепло.

Її смак пам’ятаю ще й досі,

А села вже, немов не було.

 

В тихій гавані сонце в півнеба

І в волошках стоять пшениці.

Може то так в житті і треба,

Щоб щемили спогади ці.

 

Знов згадала про слово «мушу»,

Пам'ять серця мушу нести.

Щоб людині плекати душу,

Треба з кореня  роду рости.

 

  *   *   *   *   *   *   *   *   *

​

Стемніло рано, тиша, мов в раю.

Цей день - маля, що ледь стає на ноги,

Погрався трохи й стих, як у строю,

Завмерло все: і люди, і дороги.

 

Розлогі клени в жменях верховіть

Ворон тримають, тулять їх до себе

Між небом і землею храм стоїть,

Хрестом підперши дно важкого неба.

 

Ялина-знахарка у яшмовім вбранні   

Сові вухатій шепче від  пристріту:

У спалахах  неонових вогнів

Їй довелося рік новий зустріти.

 

Переляк птасі вилили  ущент,

А ми й не відали про замовляння -

Пролився січень  вдосвіта  дощем,

В свій перший день закапав рано-зрання.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Уже прийшов сьогодні рік новий,

А той, старий, куди ж йому подітись,

Із мудрістю розумної сови

Зумів в буденність звичну просочитись.

 

Історія вже схована в речах,

В деталях, що бувають  непомітні.

В словах,  у жестах, у  ясних очах,

Які людському серцю непідзвітні.

 

Блукає погляд неприкаяним дитям,

Гуляє скрізь, як кішка, незалежний.

І, мов комп’ютер, зависає сам,

Коли включається уява обережно.

 

У фокусі, як в автоматі ціль,

Ліхтар на вулиці –цілком буденна справа.

Похнюпив голову, на тілі жовта цвіль,

Іржа з’їдає  окуляр-оправу.

 

А він щовечора, хоч радість, хоч печаль,

Стоїть, утнувши в землю одну ногу.

Мов  в  караулі, чемно зустріча,

Усіх, хто вийшов на слизьку дорогу.

 

Співає на вітрах про що болить                                    

Душа – струна,  поскрипує дротами.

Він ладен сяйвом вечір відбілить,

Зіп’ятись вище сонця над світами.

 

Він вірно служить, як старий солдат,

Без вихідних виходить на роботу.

Він відсвітив своє уже стократ,

Накараулився  уже, мабуть, достоту.

 

Ув’язнений, що термін відбував,

Заручник слова – є  відповідальність!

Бувало, що й до ранку аж сіяв,

То й не помітив, як підкралась старість.

 

Коли снігами лампу обпече,

сичав від болю, та не відхилявся.

Якби ж то поряд другове плече,

Та відсвітили всі - терпець урвався.

 

В туманах  січня місяць заховавсь,

Ліхтар не скиглив, а світив натомість,

І цілу ніч сльозами умивавсь,

Обпершись на свою  гірку самотність.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   * 

 

Чорним пледом упало небо

На дахи, на поля, на узлісся.

Місяць діркою понад степом

Продирався крізь товщу завіси.

 

І здавалось, що темінь - до скону:

Вже ніколи не буде ясно.

День, злякавшись такого полону,

Вкоротив собі віку завчасно.

 

Ніч раділа своєму щастю,

Поховавши зірки у лоно,

Запалила, як на причастя,

Ліхтарі біля кожного дому.

 

А у вікнах  хатин сонних,

Що світи розділяють собою,

Мов в глибоких очах бездонних,

Вогник свічки змагавсь з пітьмою.

 

Свічка пам’яті, свічка скорботи -

Світло душ, замордованих голодом.

Пломінь гніву мого народу,

Біль душі, що ятриться холодом.

 

Присмак прілого проса тертого

І солона дитяча сльоза:

Дух голодного тридцять третього

Раптом аж до кісток пронизав.

 

Десь далеко, в голодній завії,

Моїх пращурів стогін і плач.

Смерть останні вбивала надії,

Бо волів так кремлівський палач.

 

Миготіла свічка   на спомин,

А  на блюдечку - хліб і водиця.

Хто пройшов через зради пекло,

Той і нині дружби боїться.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Дощ кришталевий випав на Різдво:

У ризах сад, в намисті голі стріхи,

Та свята прагне вже людське єство -

Ялинку наряджаю задля втіхи.

 

Північне сяйво від свічок - гірлянд,

Вогонь із комина злизав з газет новини,

Різдвяна зірка пломенем троянд

На маківку вгніздилась у ялини.

 

Схуд календар, ось-ось і рік втече,

Дощами змиє по собі дорогу.

Морозом вранішнім спрожогу запече

Сліди свої біля мого порогу.

 

Нехай іде, а разом з ним біда

Мандрує хай собі за видноколи,

Туди, де сонце, крадучись, сіда,

Щоб в очі не дивитись їй ніколи.

 

Щоб з вікон осяйних осель – в’язниць

Всміхалось щастя, знявши врешті маски,

Запалюйте вогонь своїх зіниць

І на гостини ждіть різдвяну казку.

 

  *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Світ вивернувся до людей нутром…

Театр абсурду  без межі і грані!

Сюжети про Гоморру і Содом

На злобу дня сьогодні у пошані.

 

На авансцені буднів, тут і там,

Відомі всім, заслужені актори.

Хтось в захваті, а хтось  не без ста грам

Спостерігають, як живуть мажори.

 

Історія проста й знайома  нам,

Але щораз немає місць в партері.

І завмирає зал під тарарам

В оваціях купає режисера.

 

Його п’янкі слова  солодким сном,

Мов чарами, окутують свідомість.

І вже Добро усім здається Злом,

І спить клубочком безтурботна Совість.

 

Брехня з Цинізмом  задумом  сплелись,

Захапали пів світу  собі в царство.

Порядність впала, Честь пішла кудись,

А Принципи пустились у митарства.

 

Брехня рядилась в шати  від  кутюр,

Вертілась наче дзиґа –балерина,

Плела інтриги підлих авантюр -

Глядач не бачив в тім її провини.

 

Запхала голу Правду під сукно,

Мовляв, сиди, тут не до прес – ре лізу!

А висунешся,  знай, що все одно

Ще є антракт, сховаю під завісу.

 

Знічев’я правда  згорбилася враз,

Неначе стала меншою в об’ємах.

Сиділа, мов у засідці спецназ,

шукала код в брехливих хитрих схемах.

 

Брехні простої голос в три октави

Вливався в вуха, мов святий елей.

І ось уже летить по залу: «Браво!»

«Вона найкраща!» - чути між людей.

 

Та раптом Правда встала на весь ріст

Зробила крок у бік простого люду.

І заспівала ніжно благовіст,

Дзвіночки в голосі, не голос –  просто чудо!

 

Амфітеатр проснувсь, партер гримить.

- На біс, на біс! - уже кричить гальорка.

І ніжно голос так її бринить,

Вона прекрасна, хоч і не акторка.

 

Брехня поблідла, щоб скінчити фарс,

Сховалася мерщій в бічні куліси.

Чи вийде на поклон? Залежить все від нас…

А поки що антракт, велюрова завіса.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Про бухгалтерію

 

Не рахуйте роки, наче решту на касі,

Не благайте про знижки,

Не вірте у бонуси карт.

Не чекайте від долі  святкових  і райдужних акцій,

Не сумуйте й не множте у серці нелічених втрат.

 

Накопичуйте вклади із світлих і чистих емоцій,

І відсотки рахуйте,

Не розмінюйте злоті на лом.

Депозит відкривайте рахунками в новому році

Друзів щирих десятком за вашим різдвяним столом.

 

Не сумуйте за днями, що  самі ви списали в нестачу,

Їх не варто ділити

На капосну фразу: Ще б мить…

В бухгалтерії щастя ніхто не чекає на здачу,

Кожен радісний день капіталом мільйонним дзвенить.

 

Не втрачайте реальність -у Бога немає кредиту,

Під заставу не ставте

Упевненість і майбуття.

На збереження в душу покладіть те, що вами прожито

І  переказ відправте  на банківську карту Життя.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

У слові пам'ять є щось чарівне,

П’янке й оманливе, як аромат конвалій.

Близьке й далеке спогадом зірне

І вмоститься  на кам’яні скрижалі.

Відтінків безліч, тисяча облич,

Не п’ятдесят, тут не про сірість мова.

Як звуки філософських протиріч,

відлуння різні у простого слова.

Ти їх почуєш  глибоко в собі,

Коли уже облишиш сподівання,

Переживеш сто радощів, сто бід

І все поділиш на свої страждання.

У цьому слові є і «па», і «ма»,

Його співати можна хоч щоднини.

Заграє пам'ять скрипками всіма

Любові гімн до рідної дитини.

Ти раптом пригадаєш кожну  мить:

І першу посмішку, і першу мову.

Трембітою знов пам’ять  зазвучить,

Наповнить світлом душу твою знову.

Палітра фарб, різноманітність форм,

Малює пам'ять імена й портрети.

І ось  уже вдяглися  в омофор

Ті, що навіки з пам’яті не стерти.

Ріка любові! І   душа пливе,

Співає ніжно так, неначе менестрелі.

Перед очима спогад оживе,

Листи з минулого - розмиті акварелі.

Буває, часом інше промайне,

Стара образа гірко так насниться.

Один мудрець казав, що все мине,

Та образ кривди бережуть зіниці.

Крізь час і простір пам'ять, як вода,

Перетікає, берега не знайдеш.

Із нею навіть горе – не біда.

Зі сліз на радість швидко змінить слайди.

І крутить пам'ять нам німе кіно,

У храмах душ вона неговірка,

Про те, що відболіло вже давно.

Ріка любові  – пам’яті ріка.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

​

Я всіх тварин в своєму домі знаю,

Люблю усіх, дай боже їм снаги,

А це, бач, шкодить - оком не моргає,

Ми з ним не дружимо, хоча й не вороги.

Воно приходить звідкись без запрошень,

А почувається господарем землі:

То фото погортає у альбомі,

То книги поскладає на столі.

Погралося, чудне, клубочком  вовни,

Ревізію в шухлядках провело,

Накидало в смітник паперу повно,

Над’їло на тарелі помело.

З розумним виглядом вдивлялося в екрани,

Взяло листок та й ну його чорнить.

Йому то що, мені ж вставати рано,

Воно ж гарцює все - не спало і не спить.

Годинник тихо - тихо кроки міряв,

Боявся зайве бовкнуть при мені.

За вікнами вже ранок мрії мріяв

І досвітні запалював вогні.

Світало, ніч  не глупа, сонна

Втекла із хати  в  стежку осяйну.

Ота персона –  то моє безсоння,

І я тепер без нього не засну.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Між Кохати й Любити пролягає далека дорога,

Відстань іноді може сягати небесних орбіт.

Путівник не шукайте, не варто просити у Бога

Першокласне купе, як вічний дарунок собі.

На вокзальних перонах подорожні стрічаються часто

І прощаються з нами без зайвого серцебиття.

Дехто топче кохання у пошуках вічного щастя,

А хтось з щастям під руку крокує у майбуття.

Не лякає незвіданність, сумнів і біль  протиріччя

Тих, хто шлях цей торує крізь ницість і бурі оман.

Між Кохаю й Люблю – колія незбагненно-космічна.

Той, хто любить і вірить, не  зриває в вагоні стоп-кран.

На пероні Любові буває далеко не кожен –

До кінцевих зупинок не часто купляють квитка.

Тільки кодове слово: «Благаю, врятуй його, Боже!»-

То перепустка в зал, де з любов’ю чекають дзвінка.

На пероні Любові годинник не міряє часу.

Там хвилина, як вічність, година-як подих весни.

Зупиняється мить, коли двоє стрічаються разом,

Потяг стишує хід, коли руки сплітають вони.

Між Кохаю й Люблю – вузесенька місячна стежка.

Потяг ходить не часто, та курсує точнісінько в строк

На купейнім вагоні символічна з обручок мережка

І рушник вишиваний, що крила здійма до зірок.

  

*   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Чорним по білому

Білий вечір, білий  іній , білий  слід -

Білі мухи раптом ринулись в політ.             

Білий відблиск - білий зайчик на вікні,                                    

Наче смайлик, усміхається мені.

Сірий січень густо стелить білий дим,

Чорні хмари обіймаються із ним.

Білим пологом   грудастої землі

Чорний ворон гордо ходить по ріллі.

В білій шапці, наче в касці, бересклет,

В білих сітях сіро – чорний очерет.

У сорочках білосніжних  береги -

одяглися, все на свято берегли.

Біло – чорні  стрункі ніжки у беріз

Закохали в себе  чорно - білий ліс.

Чорне кружево на лапах у ялин

Обрамляє білосніжний палантин.

Кожен  образ  досконалий, бо сама

Працювала тут дизайнером зима.

Біла радість, біла заздрість - білий сніг

Білим настроєм на білий аркуш ліг.

 

 *   *   *   *   *   *   *   *   *

 

Симфонія осіннього дощу –

Це диригент, напевно, постарався.

Така жадана музика небес

Сьогодні раптом тихо полилася.

 

Либонь, і небесам вже не до сліз,

Закинуті мінорні партитури.

І спрагло, і нестерпно душно скрізь,

Ковтає люд пігулки та мікстури.

 

І ось оркестру подих – крапель стук,

Ноктюрн на струнах ніжних павутини.

Мелодії дощу знайомий звук,

Кришталю чистого прозорі намистини.

 

Як струни арф, звучала нота ця,                                             

Мов хрестиком одвічним вишиванка,

Лягла на землю благодать творця,

Туманним пледом обгорнула зранку.

 

 І в надвечірньому сувої полотна,

Що ген до обрію самісінького слався,

Звучала музика дощу сумна,

Щоб завтра ранок вмитим просинався.

 

 

День зітканий із золота кульбаб,

М’якенький килим розстелило літо.

Пасе курчат на лузі старий граб,

пурхають неслухи на зелень оксамиту.

 

Із гнізд тікають, але ж не біда,

В смарагдах золото не загубити.

Гойдає вітер, топче череда,

Та дітлахів нікому не спинити.

 

Розсипались, жовтіють тут і там,

і порпляться, аж пух летить над світом.         .

Це золото, дароване степам,

Милує очі ніжно - теплим  цвітом.

 

В повітрі стійко пахне чебрецем

й медянками звиваються покоси.

Розчесані граблями –гребінцем,

Вляглися трави в прохолодні роси.

 

Зелена хвиля  здійнялась сторчма                               

і море піниться  на кожнім кроці.

В обіймах неба полудень дріма,

Хмарки руно вибілюють на сонці.

 

Цей полудень, немов з яйця –райця,

Блаженство спокою, вже більшого й не треба.

Довершений мазок на полотні творця

І я – мале курча, кульбаба серед степу.

  

*   *   *   *   *   *   *   *   *

​

У мого Янгола сиві крила,

Блакить - поволока замість очей.

Він  небом дарований, щоб я щаслива

Спиралась  безбожно  йому на плече.

 

Коли я літала у мріях  за обрій,

Він потайки стежив, не зупиняв.

Лиш погляд очей  і тривожний, і  добрий

Мене з безкінечних світів повертав.

 

Він душу беріг мою, хоч міг би і вкрасти,

Коли біля ніг клубочилося зло,

Зіп’явшись навшпиньки, щоби не впасти,

Він рвучко здіймав  її  на крило.

 

Він леготом ніжним торкався волосся,

Якщо раптом сльози пекли від образ.

 І крила, мов лебеді - то не здалося,

 Гойдали мене поміж хмар раз у раз.

 

Коли ж звідусіль  насувалася темінь -

Із недругів-друзів  масна  чорнота.

Він правди знамено розгойдував чемно

Й  любові  хоругви замість щита.

 

Він зорі прозорі  збирав собі в жмені,

І кидав їм  в очі, щоб засліпить.

Не раз обпікали  жарини  червлені,

Тяжка то робота –   мене боронить.

 

В бездонному небі  згубитися  легко,

Та я завжди бачила свій горизонт.

Родоським Колосом в дорогах далеких

Покірно світив він  з небесних висот.

 

Втомився мій Ангел, та не здається,

На небо віднині ми - тільки удвох.

Вервечкою доля від серця до серця,

І крила одні  –  лише пара на двох.